«Ніхто ніколи не говорив мені, що скорбота настільки схожа на страх» Клайв Льюіс. 

Страх самотності; страх щодо майбутнього; страх того, що гострий біль жахливої втрати ніколи не ослабне; страх , що ти ніколи не виберешся з цієї бездонної порожнечі всередині себе. Стан, коли ти починаєш розуміти глибинний сенс молитви: «Не дай мені, Боже, померти, поки я ще живий…»

Надія Кондратюк: Коли я їхала машиною до Львова, це була ніч, і я розуміла, що я їду, і що це кінець, кінець земного життя. І мені було страшно не від того, що я розумію, що це кінець, а від того, що мені не страшно …

Надія – дружина Василя Кондратюка – відомого композитора, музиканта, аранжувальника та співака. В той час, коли велика світська й християнська спільнота, благає у Бога чуда для її чоловіка, вона проводить біля його лікарняного ліжка останні лічені дні й години їхнього спільного життя. 

Надія, як прийшло розуміння, що це кінець, і як, взагалі, можна це сприйняти?

Н: Бог, напевне, розумів, що я сильна, і я це винесу. Не кожен може винести розуміння, що це кінець.

Що викувало таку надзвичайну стійкість й таку силу духу? 

Н: За 9 років до того, як Василя не стало, у нього була операція на серці, яку ніяк не можна було уникнути. Через 1, 5 роки Василь знову був у комі, теж несподівано, різко. Після того, як його оперували, йому поставили штучну аорту й серцевий клапан, і цей клапан – він тікав. На той час це був найкращий клапан, але він видавав тихенький звук. Я роками прокидалася серед ночі і слухала, чи він тікає. Я вчилася довіряти Богові й не боятися. 

Увесь цей час, з 2006 по 2015 рік, був для мене часом навчання вірі – без якихось великих імен, книжок, проповідників – шлях мого особистого життя віри. Я вчилася не боятися. І я, напевне, навчилася цьому. Коли вже у 2015-му я серед ночі 8 годин їхала за кермом до Львову, їхала складно, час від часу зупинялася – різні думки, сльози заливали очі, але страху як такого не було.

А що було? 

Н: Був момент довіри. Бог провів до цього часу через безліч складних ситуацій. Він, напевне, усе знає краще. Я бачила у житті занадто багато всього, аби наполягати на чомусь своєму, Я не знаю краще за Бога. Я вчилася цілковито довіряти Йому. 

Чи ображалися ви на Бога за те, що фактично на півдорозі вашого спільного життя ви залишилися самі? Чи ставили Йому це невідступне запитання : «Чому?»

Н: Правду кажу – ні. Напевне, тому, що були 2 рази до того, коли я дуже чітко бачила Божу руку, як Бог проводив через усі ці ситуації.

У середу ввечері Василь служив на чоловічій конференції у Львові. Остання пісня, яку він співав «Ти є Альфа і Омега». Бог є Альфа і Омега – Він є початок, і Він є кінець. 

Спадщину духовну й творчу, яку Василь залишив після себе на землі, виміряти неможливо. Його авторські пісні хвали, музика, серце, закохане в Бога, приклад непідробного християнського життя продовжують впливати. 

Завдяки його спільній творчій праці з Русланою Лижичко, християнська тематика вирвалася за церковні межі і фактично увірвалася у секулярний світ, коли 1997 року на Різдвяному проекті пролунала молитва «Алелуйя» у сміливій своєрідній аранжировці в стилі unplugged. Потім були “Останнє Різдво 90-х», Молитва за Україну, Мир і Спокій, Молитва Світла, Молитва на Великдень. «Це те зерно, яке посіяв Василь в моїй душі, в душах усіх, хто чув і молився разом з нами. Він мріяв, щоби всі, хто чули його, бачили, знали,  прийшли до Бога», – писала Руслана. 

Н: Коли Василя не стало, я отримувала повідомлення з різних куточків світу, де люди писали мені, телефонували чи якимось іншим чином виходили на контакт й говорили, що усі роки, які вони його знали, його любов до Бога була видною не просто в його словах, але і в його вчинках, поводженні, в усій його творчості.

Надія, розкажіть про вашу зустріч з Василем. Як складалися ваші стосунки? 

Н: Ми зустрілися у Львівській консерваторії… Це було зразу і по-справжньому, по-щирому. Ми коли кохалися, то кохалися, коли сварилися, то сварилися. Уся консерваторія знала – от йде ота парочка й вони сваряться. Це було чути. У той же час, коли ми любилися, це було видно одразу неозброєним оком. І так було усі 24 роки, які ми були разом – від початку і до кінця. 

На сьогодні у світі 258 мільйонів овдовілих жінок. Когось з них пережита трагедія зламує. Дехто відновлюється. Декотрі стають ще сильнішими… 

Надія, що було найскладніше? 

Н: Коли ти 24 роки був ребром у гармонії з певним чоловіком, тобі треба зрозуміти, як це жити заново без цієї цілісності. Це процес – зрозуміти, хто ти, для кого ти, що ти хочеш, як ти будеш далі діяти. 24 роки я добре знала, як буду діяти у тій чи іншій ситуації, а зараз я дуже часто не знаю цього.

Перший час я досить довго відчувала себе голою і незахищеною. Чесно кажучи, я відпустила довге волосся тільки з цієї причини – так я відчувала себе більш захищеною, цей момент додавав більше душевного комфорту. 

Будуть моменти, коли ти не схочеш у це вірити, будуть моменти розпачу, болю, гніву, аж поки не прийдеш до моменту прийняття… Ти прийняв те сьогодення, яке є, і тоді ти зможеш жити далі.

Ми не стверджуємо, що надія завжди перемагає біль. Не у кожної історії щасливий кінець. На кожний випадок, що подає надію, є інші, де обставини виявляються нездоланними.

Повернення до життя не в усіх починається одночасно з однієї й тієї ж вихідної точки. Горе рухається за власними законами, але від внутрішніх переконань і дій людини залежить, наскільки швидко вона пройде через цю глибинну порожнечу, і що буде з нею в решті далі.

Як, переживши втрату, вижити й знову повернути радість життя?

Скотті Макленнан, маючи 40-річний досвід служіння людям, які пережили великі трагедії, ділиться висновком: «Навернення людини до Бога надає їй відчуття обіймів люблячих рук, ніжних й неймовірно сильних. У такі часи людині край важливо знати, що вона не залишена на самоті». 

Тож Бог і люди. Підтримка близьких людей у цей час є рятівною. Але люди часто виявляються не готовими до таких ситуацій. Хтось надто занурений у самого себе. Хтось надто коректний, аби лізти в чужу душу. Хтось хотів би говорити, але не знає, як. Тому більшість мовчать.

В Америці є організація «Друзі, що співчувають», яка об’єднує тих, хто пережили велику втрату. Ось що вони визнають: «Близька людина знову помирає, якщо ніхто не промовляє її ім’я». 

Тож як торкатися болісних спогадів, оголених почуттів, щоб допомогти, а не спричинити ще більший біль? 

Н: Це складний процес. Було б добре мати зв’язок, мати порадника, людину, яка пройшла цей шлях раніше. Я дуже хотіла б створити групу підтримки для людей, які пережили певну втрату.

Особисто мені дуже бракувало людей, з якими я могла б поговорити про Василя, поговорити про свої почуття, про якісь радісні моменти, про біль, переживання, про все, про все поговорити… Про те, що я хочу жити далі, згадати, яким класним був Василь у житті, навіть про біль, який він спричиняв мені, але дуже мало було людей, готових це слухати.

Відома письменниця Анна Квиндлер говорить: «Своєю скорботою діляться ті, хто бачить один у одного в душі схожі рани». Напевне, найціннішою є підтримка від тих, хто пережив подібне, але не завжди такі люди є поруч. 

Н: Деякі речі я організовувала сама. Я відразу сказала: ми не будемо згадувати день його смерті – ми будемо святкувати день його народження! Ми збиралися і на перший, і на другий , і на третій день його народження. Це були різні формати, але це був день, коли ми говорили про нього вдосталь. 

Треба знайти, що приносить тобі радість, й робити це. Можливо, це похід у кіно, на каву, можливо, це прогулянка парком чи покупка червоних туфель на 11-ти сантиметрових підборах – ти їх жодного разу не вдів, але тобі просто добре від того, що вони в тебе є).

Серйозні проблеми зі здоров’ям у Василя виявилися 9 років тому. Чи розмовляли ви колись з ним на цю тему? 

Н: Ми регулярно відвідували клініку Амосова. І, звичайно, ходили вдвох. Ми вдвох усвідомлювали усю вагу й відповідальність ситуації, яка є у нашому житті, але ми ніколи не говорили про його здоров’я. 

Стосовно розмов про смерть… один раз ми говорили з Василем на цю тему, хоча приводом для цього була абсолютно стороння ситуація. 

Ми молилися й проговорили: «Якщо раптом когось з нас не стане, не питання, кого, другий є вільним. І як тільки він зустріне людину, з якою схоче продовжити свій життєвий шлях, він може це зробити».

Я не планую зараз ніяких змін у своєму житті, й у мене немає людини, з якою я готова була б продовжити свій життєвий шлях, але те, що ми поговорили з Василем, – це було добре. Він благословив мене жити далі.


Короткометражний документальних фільмів “На півдорозі” на нашому youtube каналі