«Вчорашніх» батьків бентежила  поява гри «Доньки-матері»…  Адже подібні  ігри навіювались дійсністю, в якій був відсутній батько…

У Ані ж не було і мами… Вірніше, мама була, проте жила вона в іншій, затьмарений алкоголем, реальності.

Аня Потєряєва: Чем старше я становилась, тем большей становилась в нашей семье проблема алкоголя. Пьяные компании, чужие люди, бутылки водки, по несколько дней абсолютно никакой еды. Тетя старалась помочь, но когда ситуация стала совсем критичной, она оформила меня в школу-интернат. Это было место, которым всегда пугали детей. 

Мама обещала, что заберет меня с интерната, как только наведет порядок в жизни, в доме… Я каждый день стояла у окна и ждала ее. Я знала расписание всех электричек – если после приезда электрички мамы долго не было, я представляла, что она зашла в магазин, что она покупает мне какие-то сладости, и что она вот-вот уже подходит… Так продолжалось несколько лет. В какой-то момент я вдруг поняла, что я буду здесь до конца.

10 шкільних років, від дзвоника до дзвоника, Аня провела у стінах інтернату. Казенний хліб, іржава вода, залізне ліжко, запилена подушка, свербіж у голові… Хто взагалі уявляє собі життя кінця 90-х, той легко уявить картину життя в інтернатах і те, яким чином формувалися особистості їхніх вихованців.                

Іноді в наші долі хтось втручається, відбуваються події, добрі чи погані, але такі, що радикально змінюють нас, роблячи кращими або гіршими.

 А.: До этого я просто чувствовала страшную обиду на свою мать. Но в тот момент я ее возненавидела – ведь она не только бросила меня, но и так обманула… С того времени я говорила всем, что моя мама умерла… 

Що довелося пережити Ані, щоб самій розірвати цей найважливіший зв’язок –зв’язок зі своєю матір’ю, відновлення на якого чекала, сподівалася все своє свідоме життя?

А.: В детстве у меня была подружка – моя соседка Катя. Нас все называли «подружки не разлей вода»)) Эта дружба была самым светлым воспоминанием из моего детства. Поэтому разлука с ней для меня была очень болезненной. 

Помню, как-то тетя пообещала нам, что, когда мы вырастем, она раскроет нам один секрет … Об этом секрете моя подруга так и не узнала…

НОВЫЙ ЭТАП

Коли нарешті лунає останній шкільний дзвоник, раптом стають корисними всі родичі, друзі, знайомі знайомих… Визначитися з майбутньою професією, країною, містом, навчальним закладом, оформленням документів, внесками, транспортом, організацією житла і харчування непросто…

Випускник інтернату, хлопець чи дівчина… не просто не має мами і тата. У нього відсутня величезна мережа соціального оточення, в якій ми знаходимося, з якою взаємодіємо і яку, скоріш за все, навіть не помічаємо, сприймаючи її як щось звичайне. Хоча насправді так і мало б бути, проте є, на жаль,  не у всіх. 

А.: Мне было 16 лет, когда в 5 утра сразу после выпускного, я уехала из интерната… 

Більшість випускників інтернатів визнають, що прагнення нарешті вирватися на свободу межує з безліччю страхів, пов’язаних з цією свободою. Жити в оточенні таких, як ти, простіше. Вижити серед інших – складно.

А.: 10 лет ты смотрел на этот мир как будто сквозь замочную скважину, а потом вдруг оказываешься в эпицентре событий. Каждый новый этап, каждая новая роль… через все ты проходишь, преодолевая страх. Ты просто не знаешь, как это заговорить с незнакомым человеком, постучать в чужую дверь, ты не имеешь понятия, как решить элементарную проблему. 

Статистика свідчить про те, що 50% цих молодих людей схильні до скоєння злочинів, 20% – стають бездомними, 14% – закінчують життя самогубством, стільки ж займаються проституцією. І тільки 10 зі ста більш-менш нормально уживаються в суспільстві.

МРІЯ 

А.: «Моя воспитатель постоянно говорила мне: «Вырастешь – будешь проституткой, как и все девчонки из интернатов».

Коли все оточення наполегливо переконує тебе в тому, що іншого майбутнього у тебе немає, то що має статися, щоб ці прогнози не збулися?

А.: В своих решениях я всегда шла «от противного». У меня была мечта – я хотела иметь хорошую семью, хотела поступить именно в Киевский университет. Я понимала, что если я буду вести себя так, как все, то и жить буду, как все. Но я хотела другого, поэтому от предложений пить, курить, 

гулять я просто отказывалась. 

Кого можна звинувачувати за своє невдале життя? Виходячи з проклять, які Аня з дитинства чула з вуст своєї залежної від алкоголю мами на адресу Бога, в усьому винен саме Він. Однак Аня чомусь думала по-іншому.

А.: Я не раз думала: кто Он такой, чтобы вмешиваться, или, наоборот, не реагировать на то, что происходит в нашей жизни. Но почему-то я всегда была уверена, что Бог великий и добрый. 

В 5-ом классе к нам в интернат начали приходить верующие люди. Благодаря знакомству с ними, поездкам в христианские лагеря, Бог понемногу начал открываться мне. В старших классах я уже читала Библию, читала много других книг, я много думала, анализировала жизнь и семьи одноклассников, воспитателей и новых друзей-христиан. Я видела разницу и понимала, что в этом есть что-то правильное. В 11-ом классе я сама покаялась и стала христианкой. 

РОЗКРИТА ТАЄМНИЦЯ

І все ж, у чому полягала таємниця з Аніного дитинства? Чому її подруга Катя так про неї й не дізналася?

А.: Катю убил её парень. Ей было тогда 16 лет. Я была на ее похоронах с моей тетей. Мы стояли у ее гроба. Она была в белом свадебном платье. В тот день тетя раскрыла мне секрет. Как оказалось, Катя была не только моей подругой, но и моей родной сестрой … 

Ось так в одну мить Аня придбала і втратила найдорожчу в світі людину –сестру-подругу… Якби не зустріч з Богом, яка поступово перетворювала внутрішній світ Ані, ця історія мала б інший кінець. І хоча глибокого примирення і відновлення відносин «Доньки-Матері» ще не відбулося, але перші кроки, важливі й правильні, зроблені. Проте поки ще не мамою, а її донькою, що вже подорослішала.

А.: Я уже долгое время была христианкой, но все это время у меня оставался нерешенным один вопрос – мое отношение к маме. Я не могла ее простить… Я просила, чтобы Бог помог мне это сделать. И однажды это произошло. Я поехала к ней и сказала: «Мама, я тебя люблю и прощаю».

КОЛИ ТИ НЕ ОДИН

У США і Західній Європі ще в середині минулого століття прийшли до розуміння того, що наслідки життя дітей в умовах закритих інтернатів жахливі, а сама система є для них згубною. Нам цей шлях реформації ще належить пройти. Але одне очевидно – радикально змінити долю однієї такої дитини може одна небайдужа доросла людина, яка візьме на себе відповідальність стати для неї другом, провідником в цьому незрозумілому і непривітному світі.

А.: Сейчас у меня есть все, о чем я мечтала. Муж, сын, семья мужа, друзья, церковь, образование, работа, возможность расти и развиваться 

Того пам`ятного  ранку Аня їхала не «в нікуди», як інші її однокласники, а до людей, яких добре знала, які знали її й чекали на неї. Це був християнський центр для таких хлопців та дівчат, як Аня. Тому і життя її є приємним винятком із цих сумних правил.